Home > Holodomor | Ukrainophobia | Demjanjuk | d&d (Furman, Odynsky, Katriuk) | Zuzak Letters |

WillZuzak.ca | 23Jul2012 | Victor Rud, [2] Ukr. translation
http://www.willzuzak.ca/tp/holodomor/rud20120723WillZuzak.html

Wasyl Sydorovych Rud (1916.04.11 - 2012.05.02)

For a child, it was an intriguing notion.  I was actually able to hold, in one hand, a part of an elephant.  I had in mind the ivory inlay in the handle of an old-fashioned, straight edge razor, one of a miserly handful of items my parents managed to bring with them when they fled as refugees to the US after WWII.  A youth’s racing mind was heightened by his father’s admonishment never to touch or even look at the razor.  It wouldn’t be until many decades later that I learned its other purpose, blessedly never realized.

My father was from the village of Nekhvoroshcha, in the Poltava region.  My mother was from the outskirts of Kharkiv.  Their experiences under Russian and German occupation were not markedly different from that of tens of millions of their countrymen.  Similar, as well, was their pain and reticence in talking about it.  Like others, my parents spoke more expansively usually only to those who had walked through the same fire, their succeeding generations often learning but bits and pieces, snippets of ghastly scenes and heartrending decisions.  Ever so slowly, however, over many decades, my father’s story unfolded.  It’s a story of growing up in the original and the quintessential terrorist state. It’s a story that, on top of all other horrors, is the story of the Holodomor.  The story dissolves the gangrenous fraud trumpeted by both long-standing and recently minted Holodomor deniers.  For all Ukrainians, in Ukraine and the diaspora, the story shapes the question, “what now?”

Surviving Stalin, then Hitler, my parents gasped for freedom, seeing the US as their salvation.  Not quite . . . not initially.  First they had to survive a third manhunt, this time by US troops whose orders were to return to the Soviet Union a desperate, trembling mass of third class humanity, already persecuted beyond measure.  Where two despots stumbled, America willfully picked up the baton in a homicidal relay race, capturing refugees who were under Soviet rule in 1939.   This included all of the Ukrainians who somehow lived through the Holodomor.  Not content awarding Stalin with diplomatic recognition of his legitimacy during the Holodomor, the US now provided a bonus by rounding up the Holodomor’s  remnants.  The January 4, 1946 order of Headquarters, US Armed Forces, European Theatre, was clear:  “by force if necessary.”  Suicides exploded in the DP camps.

[W.Z.  This monstrous "war crime" or "crime against humanity" has never been acknowledged by the "powers-that-be" -- Soviet Union, Russian Federation, Ukraine (the recipients); United States, Britain, France (the perpetrators); and Germany (the host country). Amongst the Demjanjuk Files at Lily, you will find an article about media censorship, point 6 of which reads:

DEMANUK.009 = 6 areas news media censors; 1993-09-24
http://www.willzuzak.ca/fc/demjanjuk/demanuk009.html
6.    And finally, the news media never mention the forcible repatriation of Cossack, Yugoslav, Ukrainian and other refugees by the Western Allies to certain incarceration or death at the hands of the Bolsheviks at the end of WWII. Nikolai Tolstoy in his book The Minister and the Massacres accuses Harold McMillan and Toby Low of illegally facilitating this repariation. During a legal suit in England by Toby Low for defamation of character, Tolstoy meticulously documented the repatriation fiasco. To my knowledge, the North American news media imposed a complete news blackout, except for the final verdict which, unfortunately, went against Count Tolstoy.

More recently, Anthony Schlega has compiled an impressive website on the issue at http://www.cossacks-lienz.net/  . Should not the governments involved offer apologies to the victims and their heirs?]

With a friend, “Slavko”, my father located a barely functional motorcycle (he considered it a trifling down payment for his previous slave labor in Germany), and raced through Bavaria  removing road signs, determined to do what they could to stymie roving squads of American GI’s and their NKVD handlers.  My father swore never to be taken alive, whether by American GI’s or Russian NKVD.  For him the ivory inlaid razor would be the final escape.  He carried it, hidden, wherever he could during his several years in Germany.  He finally openly placed it with their belongings as my parents boarded a ship bound for America.  He never touched the razor again.

In a departure from his usual reticence to talk, my father once described how his father, my grandfather, was arrested and imprisoned in the village jail, then shipped to the infamous Lubianka prison in Moscow.  He never returned.  His father and uncle had fought against the invading Red Army years earlier.  As the village postman, my grandfather’s name eventually surfaced on the hit list. 

Crawling up at night to the outside jail window where he believed his father was being held, my father instead heard the screams of another “enemy of the people” as her hands were placed in a cauldron of boiling water until her skin sloughed off.  “Taking off the gloves” was a favorite pastime of Putin’s heros.  Nastia Ivanovna had been my father’s elementary school teacher, arrested for “fomenting animosity along national lines” -- she had insisted on speaking Ukrainian with her students.  Massive infection snuffed out her life.  A conveniently generic malady for her death certificate.

As he aged into his 80’s and 90’s, my father’s past increasingly tormented him.  With less and less respite, and with more and more viciousness.  At night, at home and in the hospital, he would scream, sometimes calling out for his own mother and father, sometimes crying, but never himself waking from the nightmares. 

Once, as my father was being transported to his hospital room, he began trembling so hard that the gurney shook.  The nurse and transport aids were perplexed.  He was warmly covered.  His eyes however were darting back and forth in fear.  He whispered to me, “Run home and get some money.  They’re taking me to be tortured. [“Berut’ mene kaznyty.’]  I have to buy them off.”

At another time, the hospital tried to accommodate his weak English ability by assigning a Russian-speaking (what’s the difference, right?) nurse, aide or doctor.  Upon hearing Russian, my father would start shaking again, staring straight ahead without responding. It took my usual explanation to the hospital staff about Russia vs. Ukraine before they saw the light.

On the Tuesday to Wednesday night before Thanksgiving last year, my father relived the scene he witnessed as his family home was surrounded by the NKVD, subsequently arresting his father.  For hours on end, he stumbled on crutches from window to window in our home, peeking through the blinds, seeing ghosts that were not ghosts.  In the middle of the night he fled the house.  He escaped.  We found him early Wednesday morning lying outside in a puddle, soaking in an icy November rain unable to rise.

But it was the Holodomor that persecuted him the most relentlessly, more than the encounters with the NKVD, more than the near death escapes from the German SS, more than his labors as an ostarbeiter in Germany, more than staying ahead of the unholy alliance between American soldiers and Soviet secret police.  Initially, it was benign . . . relatively.  Since childhood I remember so clearly how, whenever asked if he was hungry, or on his own volition, he would simply ask, “A chy je kusok khliba?” [Is there a piece of bread?].  That’s it. Just  bread.  Nothing more.  Ever.  Not after an Easter or Christmas dinner, not after a Thanksgiving dinner.

Slowly, inexorably, the monsters breached the barricades.  I overheard my father describe one scene to a family friend.  He was a 16 year old teenager at the time and, with his two older brothers, peeking through the ladder braced against the edge of the loft that was their bedroom.  They watched a neighbor stumble into their house late one night, carrying a burlap bag with what appeared could have been a head of cabbage. The neighbor placed the bag on the floor, bracing it against the wall and bench.  Slowly, the bag drooped.  The head of a human being rolled out, instead.

A land where every other person seemed to want to compete to become either a concert soloist or a poet, overnight became the land of the walking dead.  Kidnapping became a food source.  Now, it was Spring, 1933, and the Holodomor was raging full tilt.  The neighbor’s meal was already a corpse, lying but a few dozen feet from my father’s home.  It was dismembered by fleeting shadows, which would descend from nowhere and disappear as mysteriously. The neighbor considered himself fortunate, and soon left with his trophy.  He starved to death two weeks later, nevertheless.

Two months after his hospitalization following the Thanksgiving “escape”, I served my father a spaghetti dinner with meat sauce.  He sat motionless, eyes welling up.  “What’s wrong?” I asked.  He had spaghetti many times before and liked it.  This time, almost inaudibly, he asked, “Why did you give me human meat to eat?”

What did my father say, what would he have said, about the community’s campaign to overcome world disbelief, and sometimes the derision and scorn, concerning the Holodomor?  We’ve heard it all before:  “It really didn’t happen.  It really wasn’t that bad.  It really happened, and it was really bad, but it happened to everyone.   It really was not intentional.  It was -- inexplicably somehow -- a “mistake”.  A realpolitik necessity to earn foreign currency to finance industrialization, etc, etc.”  How does my father’s life experience, a proxy for the lives of so many millions, inform for us the issues today?  What did he say, what would he say, about the genocide “debate” and what he called the “numbers game” engendered around the Holodomor?

For him, the entire period of Russian rule of Ukraine was one, apocalyptic war crime.  Past atrocities can be extrapolated and the future was openly predicted in 1870 by  Russian Minister of Education DmitryTolstoy: “The ultimate goal in the education of the non-Russians must be their Russification and assimilation within the Russian nation.” Shortly afterward, Fyodor Dostoyevsky, wrote: “All people should become Russian and Russian above all else, because the Russian national idea is universal.” 

It was a war.  Many decades later, Pavel Sudoplatov would so declare it.  Who was Sudoplatov? He was a key figure in the Soviet secret police, first the Cheka, then renamed the OGPU, GPU, NKVD, KGB and now the FSB.  He was, in the Ted Turner’s words to NBC’s Tom Brokaw, a member of “an honorable profession.”  Sudoplatov was in charge of the Soviet penetration of Manhattan project , convincing Robert Oppenheimer and Enrico Fermi to relay secrets of American’s atom bomb project to Moscow.  But Sudoplatov’s pre-eminence was as a master of “wet deeds,” a murderer that only Putin can emulate.  Having organized the ice pick into the skull of Leon Trotsky in Mexico, Sudoplatov graduated to the assassination of Ukrainian leaders, in Ukraine and abroad, in what he described as Russia’s “75 year war” against Ukraine.  He wrote in his memoirs that the war ostensibly ended only when Ukraine declared independence and was so recognized by the world.  In that war, in 1932-33, Soviet Commissar of Foreign Affairs Maxim Litvinov summarized it all, “food is a weapon,” the ultimate weapon of mass destruction.

For my father, therefore, the Holodomor went beyond genocide. It was an indescribable phenomenon wrapped within one, massive ongoing war crime.  He considered UN Genocide Convention originator Rafael Lemkin’s characterization of the Holodomor as genocide to be an understatement and therefore incomplete.  And that was simply because no accurate characterization for the Holodomor has yet been conceived other than the diluted notion of “genocide.”  In number of victims and destruction of a nation’s fiber, psychology, sense of self, in terms of coming to the precipice of destroying a nation, in terms of its effects carrying through and being so manifest 80 years afterward, the Holodomor is without parallel in human history.  My father would challenge the notion, in some quarters, that somehow it is wrong to compare other mass murders.  Why, exactly?  Without comparison, he would say, there can be no learning.  Whether in Armenia, Kosovo or Cambodia, the massacre of innocents was a horrific aberration from the normal course of nation building or day to day existence.  But it was an aberration.  Those genocides did not lead a people to the brink of extinction as a nationally conscious body with the effect that is seen today in Ukraine.  Those peoples, today, know who they are.

Hitler’s destruction of, among others, European Jews comes to mind. Though there were similarities, my father considered that the Holocaust and the Holodomor were different in at least two, overarching respects. The Holocaust, being the 13 years of Nazi rule and its campaign against the Jews, would have to be compared instead, not to the Holodomor, but to the corresponding 70+ years of Soviet Russian rule and its campaign against Ukrainians.  During that period, the Holodomor was but one mechanism in Sudoplatov’s war against Ukrainians, as was any one of Hitler’s mechanisms in his destruction of the Jews, be it firing squads or gas chambers.  The Holocaust was not just one of those mechanisms, but the totality of the effort.  The Holodomor was not the totality of the effort, but just one of the mechanisms.  The Holocaust was the whole story.  The Holodomor was only one chapter.

More fundamentally, whereas the Holocaust became the unintended catalyst behind the founding of the Israeli state and the crucible -- and guarantor -- of the modern Jewish identity, the Holodomor achieved its intended effect of causing the very opposite in Ukraine -- “a smashing success,”  gloated Stanislav Kossior, a member of the Politburo and one of Stalin’s deputies in Ukraine.  The Holodomor, raging for approximately nine months, interred the idea of Ukrainian independence for generations.  It was so effective that after lifting it in late Spring of 1933 Stalin felt sufficiently secure to transfer the temporary Soviet capital from Kharkiv to Ukraine’s historic capital, Kyiv.  The Holodomor regurgitated the catatonic cripples roaming Ukraine today. So much so that, though Ukraine is today nominally independent, it is, at bottom, not a Ukrainian state.

Never in one sitting but during the course of many decades my father would mourn over the questions: What happens when for more than half a century you’re required to march in parades joyfully worshipping the murderers of your family, when you are required to believe that your family deserved to be killed, or that they weren’t really killed but simply somehow disappeared, when you cannot grieve because you shouldn’t grieve because there’s nothing to grieve for, when you fear to whisper a word to your children and grandchildren, when you’re instead required to mouth a miasma of lies and to convince your children and grandchildren of the truth in the executioner’s denials?  What happens when there is no acknowledgement, no apology, no contrition, no punishment?  Of anyone?  Ever.  Reparations?  You are deformed to represent the quintessential Stockholm Syndrome, the victim identifying with his tormentor.  You become a nation that condemns those who condemn its own executioners, you deny your own tragedy as a victim, you castigate those who seek to identify your family’s gravesites, and instead you grieve, as being unjustly accused, for those who disemboweled your own being.  Would in Israel today anyone even conceive of a statute of Hitler, a hospital named after Mengle, a children’s playground named after Eichmann, Goebbels or Goering?  You get the idea.  And the monumental difference between the Holodomor and the Holocaust.

My father would slowly rock his head in disbelief, as almost to pity the Holodomor deniers.  He would summarize one of their versions:  “It was simply the unfortunate but nevertheless unintended consequence of overly zealous true believers in an exuberant frolic toward a brave new world.”  The Holodomor was thus, fundamentally, a question of intent.  In any court, in any country, by any standard, at any time, the issue of “intent” in the organization and implementation of the Holodomor is beyond any question, beyond any doubt.  Hardly a scholar himself, my father would recite events that would put any sputtering academic on his heels.  What are the proofs ?

First.  Ukraine was the Archimedean fulcrum for the establishment and survival (and then dissolution) of the Soviet Union. Lenin famously said, “without Ukraine we [Russia] will lose our head.”  With Russian rule of Ukraine perceived by Moscow as still dangerously tenuous, on the eve of the Holodomor, August 11, 1932, Stalin wrote to his satrap in Ukraine, Lazar Moiseyovich Kaganovich.  (This was only four days after his decree, described below, concerning the “theft” of socialist property.)  Raising the alarm over Ukrainian resistance to Russia’s rule, Stalin wrote, “Things in Ukraine are terrible . . . . If we don’t make an effort now to improve the situation in Ukraine, we may lose Ukraine ….”  He ordered Kaganovich to “transform Ukraine into truly a fortress of the USSR . . . . Without these and similar measures . . . I repeat -- we can lose Ukraine”.

Already in 1930, Stalin’s deputy, Stanislav Kossior addressed a meeting of Communist Party activists in Ukraine:  “We will show him [the Ukrainian villager] what famine is.”  Petro Grigorenko, a young Ukrainian Communist Party activist at the time, eventually became a world renowned human rights activist in the Soviet Union and emigrated to the U.S.  He was one of the plenipotentiaries of the Central Committee of the Communist Party and was in the audience addressed by Kossior in 1930.  In his memoirs, Grigorenko wrote:  “I saw the awful danger that hovered over our people,” reciting Kossior’s threat.

My father recounted the ad nauseum denunciations in the press of “Petliurites,” “nationalists,” “bourgeois nationalists,” “nationalist deviationists”.   Three years after threatening famine, and with the Holodomor raging, Kossior wrote to Stalin in March 15, 1933, “that famine still hasn’t taught reason.” Later, however, with the countryside totally prostrated, Kossior prided himself:  “Acknowledging the great amount of work put . . . into the fight against Ukrainian nationalist and other counter-revolutionary elements, work which has not ceased and which shall not cease, we must say that of course we gave the nationalists a beating, a good one, and as the saying goes, we had a smashing success. . . .”  Another Stalin sycophant, Pavel Postyshev said in 1934:  “We have annihilated the nationalist counter-revolution during the past year, we have exposed and destroyed nationalist deviationism. . . .”  Chervonyj Shliakh [The Red Path] in Kharkiv wrote:  “1933 was the year of the overthrow of the Ukrainian nationalist counterrevolution” and in that year the Party had conducted the “Herculean labor of liquidating nationalist elements in Ukraine.”  The Second Secretary of the Communist Party of Ukraine [not the “Ukrainian Communist Party”], Mendel Khataevich wrote, “It took a famine to show them who is master here . . . .  We have won the war.” 

The degree of Stalin’s micromanagement of the homicide campaign was illustrated by a December 14, 1932 decree of the Central Committee of the Communist Party of the Soviet Union and the USSR Council of People’s Commissars, individually signed by Stalin and Molotov, where officials at the local, county (raion) level were singled out by name for arrest for “harboring anti-Soviet Ukrainian nationalist conspiracies” and the term of their sentences fixed. 

Second.  Against the above background, the glaring anomaly snaps into focus:  one of the richest food source countries in the world abruptly loses millions of its farmers (of all people) to starvation, with no reason attributable to weather, pestilence or other natural calamity.  Ukraine, after all, was not some barren, rocky atoll in the Pacific. Without an outside cause, millions of a nation’s food growers, being at nutrition’s very point of origin, do not simply starve to death, overnight.   Valentin Berezhkov was Stalin’s personal interpreter at his talks with Churchill and Roosevelt, and previous to that personal interpreter for Vyacheslav Molotov, the “People’s Commissar for Foreign Affairs” during the negotiation with Hitler leading to the infamous Ribbentrop/Molotov pact in 1939.  Berezhkov spent many years in Ukraine, and wrote about his experience during the Holodomor in his memoirs:  “In the past, the word combination that is the title of this chapter [“Famine in the Ukraine”] would have been taken as a contradiction in terms.  A fabulously rich country with fertile lands, vast natural resources, and a hardworking people . . . and suddenly -- famine! In time of peace, too!”   The only thing Berezhkov got wrong was that it was a time of war, not peace. And so ... famine on demand. 

Third.  My father made the obvious point that you’d sooner expect the cities to starve, not the countryside that produced that very food. But Stalin had lectured that the villagers were the vanguard of any national movement. And so, the cities, with their largely Russian and Jewish populations did not know a fraction of the devestation that was wrought upon the villages, with their virtually exclusive Ukrainian population. Food was not systematically removed from the cities.  It was removed from the countryside.  Ukrainian villagers were barred from the cities, and any food aid for them was also outlawed.

Fourth.  Many Holodomor deniers often no longer deny a famine, but prefer to simply homogenize the Holodomor.  They like to point to hunger and malnourishment in other parts of the Soviet Union at the time.  But no one was rushing into Ukraine to escape privation elsewhere in the Soviet Union.  Ukrainians were fleeing Ukraine, or trying to, but were prohibited from doing so.  The border was sealed.  Foodstuffs carried by persons travelling into Ukraine were confiscated before crossing.  Tellingly, it was a blockade also of the historic and heavily Ukrainian Kuban and North Caucasus regions of now Russia.  We have Stalin’s express order on that one.  Nowhere else was there a blockade.  Not surprisingly, the line of demarcation was stark.  Ukrainian villages starved.  A few kilometers across the border, Russian villages did not.

Kazakhstan is sometimes raised as another Soviet republic that suffered famine, in a specious parallel to Ukraine.  But neither Kazakhstan nor any other republic or region, least of all Russia itself, was blockaded.  One-half  million Kazakhs freely left for other parts of Soviet Central Asia, and another 1.5 million managed to make it to China.

Furthermore, there is a world of difference between hunger and starvation, and between starving and being starved to death.  If, for sake of argument,  elsewhere in the Soviet Union other nations had in fact been actively and intentionally “starved to death”, if any of the measures undertaken against Ukrainians had in fact been undertaken against other specific nations, then it would make the genocide, if we wish to call it that, all that more horrific.  Simply put, it would be ridiculous to argue that Nazi extermination of millions of Ukrainians, Poles and other peoples changes the fact of Nazi extermination of Jews.

Since Potemkin's day, Moscow has labored furiously offering its own "virtual reality" for the uninitiated. On January 17, 2007, V.P. Kozlov and V.V. Kondrashyn of the Federal Archival Agency (RossArkhiv) at the Russian Ministry of Culture and Mass Communications issued the marching orders to Russian academics.  Firstly, the conceptual framework was cast as conveniently generic, all-Union “enforced collectivization and industrialization”.  Secondly, academics were ordered to conform documents to the framework, with the purpose of suppressing anything that would demonstrate the unique situation in Ukraine. Had I mentioned this to my father, he would have simply nodded his head, as if to say, “So what else is new?”  In true goosestep fashion, Viktor Yanukovych, the President of Ukraine [!], dutifully intoned to the Parliamentary Assembly of the Council of Europe, “We consider it incorrect and unjust to consider the Holodomor a fact of genocide of a certain people," calling it "a common tragedy" of everyone in the Soviet Union.   (I’m reminded of Marquis de Custine’s observations after his visit, in 1839, to the "Empire of the Czar" (the title also of his book).  Among the observations" “Russian despotism not only pays little respect to ideas and sentiments, it will also deny facts; it will struggle against evidence, and triumph in the struggle!”)

And finally . . . in the early 1950’s, the Harvard University conducted in Munich and New York the first significant Soviet refugee study.  So repetitive and consistent (and hair-raising) were the accounts of the Ukrainian remnants of the Holodomor that the interviewer would periodically turn off the recorder due to, simply, redundancy.  What other nationality paralleled those accounts?  None.  Certainly the Russians have never pointed to anything remotely similar to the Holodomor in their experience in 1932-33.  Ukrainians living in the West at that time loudly demonstrated and sought aid for their compatriots in Ukraine.  I'm not aware that Russians or other peoples of the Soviet Union did so at that time. Nor have other nationalities of the Soviet Union commemorated such a tragedy in their communities, worldwide, during the generations since.  Given the detail and consistency of the Ukrainian accounts, Moscow may yet argue, with the most somber affectation of intellectual rigor, that the refugees had developed a uniquely Ukrainian precursor to Facebook.

Fifth.  Once we advance beyond outright denial of any starvation or other calamity whatsoever, wherever, the oldest canard (as RossArkhiv (above) tried to cobble together (albeit denying Ukraine’s uniqueness)), was that the Holodomor was due to the overall Soviet collectivization of agriculture and/or popular resistance to it.  This is how some even well intentioned  and ostensibly objective Western commentators and texts have described the massive population “loss” in Ukraine.  Their summary argument was/is that Ukraine was a casualty in a generic “campaign against the peasantry.”  But during the last several years, even these Western commentators (among them Nicolas Werth and Italy’s Prof. Andrea Graziosi), admitted that their initial analyses were “inadequate”, and that the Holodomor was a willful, intentional policy of mass destruction of Ukrainians.

(a) If collectivization, or a “campaign against the peasantry” was the cause or reason for the Holodomor, then you would expect roughly the same devastation throughout the Soviet Union.  That, as we have seen, was not the case.  (b) If resistance to collectivization was the cause or reason, then you’d expect Ukrainian villagers who joined the collective farms would have been able to save themselves, compared to those who refused.  Yet the murder rate in the collectivized villages was no less than in the other Ukrainian villages.  (c) The vast majority of Ukrainian arable land was already collectivized by mid-1932, and before the implementation of the Holodomor.  Paradoxically, this was well in advance of the completion of collectivization in Russia, which historically practiced communal farming, unlike the independent farming tradition in Ukraine.  Why the 180 degree reversal in the expected timing sequence?  Because, specifically in Ukraine, the collectivization of agriculture was one of the means of destroying national independence.  This went hand in hand with the preceding and continuing destruction of all strata of Ukrainian society, from the cultural, to the religious to the political to the economic. “[C]ollectivization in Ukraine has a special task . . . to destroy the social basis of Ukrainian nationalism.”  So wrote Proletarska Pravda in its January 22,1930 issue.  Collectivization alone, however, proved insufficient.  Physical destruction of the village was necessary.  And so . . . the Holodomor was instituted in the waning days of collectivization, commencing after the harvest in the fall of 1932.

Sixth.  As a corollary to the collectivization fable, RossArkhiv and other Holodomor deniers often spin the story, contending that excessive grain procurements, though perhaps “unfortunate”, were necessary to finance industrialization. (a) On that logic, Hitler would  be excused for his extermination of the Jews if he could make an economic connection to construction of the autobahn.  (b) Industrialization for whose benefit? (c) Non-grain producing regions of Ukraine, e.g. Vinnytsia, were cleansed of Ukrainians as thoroughly as grain producing regions.  (c) My father and others who lived through the Holodomor hardly ever mentioned “excessive grain procurements,” but spoke in stark detail of the focused, frenetic campaign by “party activists” to deprive the Ukrainian villages of anything even remotely edible.  Party activists and GPU personnel were issued steel pikes with which to probe the ground and rip open floor boards, searching for a rotting cabbage leaf or crust of bread.  Farm buildings were demolished in the search.  Human excrement was minutely examined to determine a possible food source until even that stopped; there wasn’t enough for the human body to process.  Those not obviously starving were immediately suspect, and interrogated mercilessly. My father recounted one party activist, a monster of a man, gleefully picking up an emaciated child by the ankle and holding it upside down, shaking it like a rag doll until the child spat out a mouthful of watery “soup” made from crushed worms and weeds.

In another scene, my father was, unbeknownst to him, the subject of Stalin’s January 1, 1933, order to Kossior, then a member of the Politburo and secretary of the Communist Party of Ukraine. The order established a macabre protocol for denying Ukrainian villagers access to forage grain intended for horses (those that still survived) to be used in the Spring sowing in 1933.  The feeding was to be done in the presence of three witnesses, including at least one party functionary, all to be written down and signed.  “Merciless persecution” was prescribed for the triumvirate that would allow humans access to the grain.  My father was one of the famished, chased away at gunpoint.  Where did the animal forage come from if there wasn’t anything for humans to eat?

Seventh.  Farming implements were confiscated.  Harnesses, millstones, plows, shovels, rakes.  Cooking utensils, bowls, pots, spoons and forks, were confiscated as well.  Why not simply broken?  Because they could be repaired.  Stoves, which also served as the only heat source for village homes in minus 30 degree weather, were too massive to be removed, so they were systematically destroyed, the bricks pulverized to prevent rebuilding. 

Eighth.  My father recited the methodical removal under GPU guard and at night of seed grain from his and neighboring villages.  It was shipped to the cities and towns, and stored under guard in massive silos built for that purpose.  Why was the seed grain removed?  For fear that the soon the very farmers who grew the grain would devour it, eliminating the possibility of next year’s crop. But why would those who are pre-eminent in agriculture commit collective suicide devouring grain destined for future seeding? Furthermore, if avoiding certain death now by eating the seed grain was preferable to future death months later, why would people risk certain death now in the face of Stalin’s August 7, 1932 decree declaring all foodstuffs and other property as belonging to the state?  The death penalty was the sanction, with children shot as readily as adults.  Because soon there would be nothing else to eat.  And how would anyone know that?  You get the point.

Ninth.  My father spoke of vast fields of grain, never harvested, and guarded day and night, smoldering until it rotted into the ground.  Warning shots were rare.  Endlessly  squirming but always predictably relentless, Holodomor deniers argue that lack of machinery and an antiquated  transportation system prevented timely harvesting and removal.  They are not fazed that this argument is irreconcilable with their simultaneous and opposite argument of excessive grain procurements for export .   Windows on trains passing through the Ukrainian countryside were sealed to prevent passengers from throwing out food scraps to starving villagers who lined the tracks as the trains sped by, starving villagers having earlier been barred from approaching the train stations.  No response to that one by the deniers.

As to the “numbers game” my father would say it’s driven by the same imbecility, or worse, that argues that Stalin perhaps didn’t know about what was going on and it all sort of “just happened.“  (He would repeat, more than once, that Stalin knew what was in your own mind even before you did.)  During the Nazi occupation, my father was imprisoned by the German SS  in Kharkiv, but escaped and made his way back to Poltava, barefoot (the Germans had removed his shoes in prison).   In the course of meandering the 100 or so miles, he saw the Holodomor’s devastation of the countryside 10 years earlier.  Between the two cities was the richest stretch of agricultural bounty in one of the richest lands in the world, summarily depopulated of easily a third its native population during the Holodomor.  Then, the entire population of every fifth village had been exterminated. That’s 20% of the rural population. In the remaining four villages no more than a half of its inhabitants somehow survived, many with no more than ten or twenty percent remaining.

During his trek, my father made the calculus simply by meeting the occupants.  Now, there were no longer Ukrainians, but virtually all Russians in the previously wholly decimated villages.  And a pro-rata number in the other villages.  To be sure, all of Ukraine had been overrun by the Nazis, and cities and countryside alike were destroyed and depopulated.  Nonetheless, the outlines of a massive Russian repopulation of deserted Ukrainian villages were stark and screamingly obvious.  The ultimate “ethnic cleansing”.

If that is not to be believed, then we have the diplomatic dispatches of the Italian vice-counsel in Kharkiv at the time.  Sergio Gradenigo wrote in his report, no. 74/106 of May 31, 1933 entitled “The Famine and the Ukrainian Question,”  that the famine was instituted with the intention of “teaching the (Ukrainian) peasants a lesson.”  Quoting a top officer of the GPU, it was for the purpose of “changing the ethnographic materials” because Ukrainians could not be changed-over into “worthy communists.”  In other words, the Italian consul wrote, Moscow’s
“goal was to liquidate the Ukrainian problem in the course of several months by sacrificing 10 or 15 million souls. ... [T]he current disaster will accomplish the colonization of Ukraine, mostly Russian.  And that (colonization) will change Ukraine’s ethnographic character.  Perhaps, in the very near future, it will not be possible to speak about Ukraine, or about the Ukrainian nation, and particularly about a Ukrainian question, because Ukraine will become, in fact, a Russian colony.”
Tolstoy and Dostoevsky would have considered their job descriptions fulfilled.

My father did not know that a December 29, 1933, report by the All-Union Resettlement Committee of the Soviet of Peoples Commissars of the USSR to the head of the GULAG, Matvei Berman, detailed the resettlement of Russians to the “sparsely populated” areas of Ukraine.  Most were retired Red Army officers, functionaries of the GPU and others whose loyalty was thus rewarded, and whose progeny are a fifth column in Ukraine today. The “resettlement” plans were put into place before the induced starvation in Ukraine.  As with the removal of the seed grain, in advance, how did anyone know, in advance, that there were going to be “sparsely populated” areas in Ukraine?  In fact there were no such areas.  All of Ukraine was reengineered to be “sparsely populated.”

My father took a direct, no nonsense approach to the numbers. Taking into account the only Soviet-based statistic that he would consider to be even reasonably close to reality -- the 1937 census whose statisticians were shot for “intentionally undercounting the population” --  and given the overwhelming preponderance of Ukrainians in the rural areas of Ukraine, my father viewed the 7 million as an absolute minimum.  He damned the deniers who seamlessly became minimalists, “experts” who a day before had sniffed contemptuously about the very existence of any “holodomor”.   For him, numbers made a difference.   Isn’t the killer of 100 children worse than a killer of one? We know from British diplomatic dispatches that, starkly contradicting his denials in The New York Times, Walter Duranty had privately spoken of 10 million killed.  Gradenego wrote of 10-15 million.  And the late James Mace, the pioneer in bringing the Holodomor to the attention of the English speaking world, wrote that the frequency and levels at which the 10 million figure circulated among the Party elite is reason enough to believe that  it was as accurate an execution calculus as we will ever have.

That  figure is corroborated at the other end of the spectrum, indirectly but powerfully, by those in Ukraine today who lived through both the Holodomor and World War II. Hitler’s invasion of the Soviet Union was history’s largest military operation, with more than 3,200,000 German Hungarian, Rumanian, Italian, Finnish, Spanish and Slovakian forces (compare the Allied invasion of Normandy on D Day, with a total of a mere 132,000 Allied troops).  For Hitler, Ukraine was both the prize and the crucible.  And the death role shows it. Some 9.5 million Ukrainians were lost, with 5.5 million civilians killed, more than the total military deaths of the United States, Canada, the British Commonwealth, France, Germany and Italy, combined. The war lasted for almost 3.5 years  on Ukrainian territory, while the Holodomor raged for roughly less than 270 days before “famine on command” was called off (as we saw, a “resounding success”). Yet speak with anyone who lived through both infernos and they will all say that the Holodomor was more horrific than WWII,  It is only by comparisons such as this that we can begin to have the dimmest understanding of the enormity of the Holodomor.  And how such mass destruction of humanity, of Biblical proportions, was not however a force majeure, an Act of God.

My father, Wasyl Sydorovych Rud’, died on May 2, 2012.  Neither a mutilated life, nor a savaged soul, nor a broken heart is a bureaucratically recognized cause of death on his death certificate.  I know that he was never a Holodomor survivor.  There never were any.  He never escaped Russia’s barbarity in Ukraine or its most fearsome tool, the Holodomor.  It had been methodically, diabolically, digesting “survivors” since 1933.  It stalked him to his last day.

The question can be posed yet again, as it should have been raised following the passing of each of tens of millions of souls murdered by Moscow over the centuries:  “What, now?”  “What do we do?”

Ukrainians know, too well, the mournful “Vichnaja Pamiat’” sung at our funerals and panakhydy.  My father would say that “Eternal Memory” is not enough.  It is an absolute pre-condition to everything else, a necessary first step.  But standing alone, sterilized of action or behavior, now or later, mere memory is almost irrelevant. 

My father’s experiences were not only not unique, but rather measured by comparison with so many of his countrymen.  He, and they, would all say that each Ukrainian, in his own, personal way, must overcome a virtual genetic predisposition toward passivity, that damning Ukrainian trait, “Nekhaj bude spokij” [“Let us simply have peace, quietude”].  Why, my father once asked me (or himself, perhaps), do we so diplomatically speak of millions of Ukrainians as having been killed, as having died, perished?  They weren’t.  They were murdered.  They were exterminated.  They were massacred.  “Zbahny!” [“Get it straight!”] , he would say. What was the essence of Ukrainian behavior upon its declaration of independence two decades ago?  He summed it up:  The Americans fought a bitter war.  The French used the guillotine. The Russians simply murdered however they could several score million people.  The Rumanians preferred  a bullet to the head.  The Ukrainians?  They sang songs.

He would say that each of us must ponder the question, how could Israel’s president lecture Ukrainians to forget history?  How well known, and how utterly distorted must be that specific twist --“nekhaj bude spokij”--  in the Ukrainian DNA spiral for such a pronouncement to be made? 

My father would demand that we all be assertive of our history, of our truth.  How can it be that a mass murderer is more aggressive, more energetic, more committed to hijacking your home and murdering your family than you, as the rightful homeowner, are in defending yourself and your family?  It’s perverse.  Don’t just mumble the truth.  Scream it.  Demand it. Categorical, unsparing intolerance is not just necessary.   It’s obligatory.  Intolerance of injustice, intolerance of evil, intolerance of falsehood.  It’s that very kind of intolerance that is necessary to help counter the growing defeatism -- in the diaspora and in Ukraine -- over the slingshot into the past and to which  Putin’s minions have seemingly condemned Ukraine.   Make the accusation.  Again and again.  And never, never give up

How, practically speaking, these observations are to be implemented -- or not -- is a matter of the priorities, large and small, that each of us establishes and continuously reorders in our daily life.  What and how do we instill in our children so that they don’t simply “know,” but so they also have within them the necessary inner catalyst to pass on to their own children and succeeding generations not just that same knowledge and memory but also that very same catalyst, from generation to generation?

At its core, my father would quietly say that it is a matter of one’s own conscience, and overcoming the trifling, ridiculous inconveniences that a real world commitment would introduce into our personal lives.  A heinous history came close to obliterating a nation of singers and poets.  It has churned through generation after generation.  But it also created a legacy of unheard of human perseverance challenging a demonic netherworld.  That legacy is noble and pristine.  It created titans.  Copy, print or delete?  It’s our call.

[W.Z. A slightly edited version of this article was published in the Ukrainian Weekly at
http://ukrweekly.com/archive/pdf3/2012/The_Ukrainian_Weekly_2012-32.pdf
http://ukrweekly.com/archive/pdf3/2012/The_Ukrainian_Weekly_2012-33.pdf  .]

[W.Z. 2015.06.26: Victor Rud sent me a Ukrainian-language translation of the above article, which presumably was published in Borysten -- "a fantastic small periodical from Dnipropetrovsk" -- although no URL link, date of issue or volume number is given. It is appended below, along with a link to the original pdf file.]



[2] Ukr. translation

Василь Сидорович Рудь (1916.04.11 - 2012.05.02)

Для дитини ідея була захопливою. Я дійсно міг тримати в одній руці частину слона. На думці в мене була вставка зі слонової кістки [слонового ікла (?)] на ручці старої складаної бритви -- з бідної жменьки речей, що їх моїм батькам вдалося забрати з собою, коли вони біженцями втекли до США після Другої світової війни. Гарячу уяву дитини ще більше розпалювало батькове застереження, що до бритви не можна торкатися, ба навіть дивитися на неї. Ще пройшло б багато десятиліть поки я дізнався б про інше її призначення, якому, на щастя, не судилося здійснитись.

Мій батько був родом з села Нехвороща Полтавської області. Моя мати -- з околиць Харкова. Те, що їм довелося пережити за часів російської та німецької окупації, мало чим відрізнялося від переживань десятків мільйонів їхніх співвітчизників. Спільним був також їхній біль і небажання говорити про це. Як і інші, мої батьки зазвичай більше говорили лише з тими, хто пройшов через той самий вогонь, а наступні покоління часто дізнавалися лише фрагменти, уривки жахливих подій і розпачливих рішень. Та дуже повільно, через багато десятиліть, життєва історія мого батька таки розкрилася. Це історія про зростання в державі, яка з самого початку була терористичною за своєю суттю. Це історія, що на довершення всіх інших жахіть була ще й історією Голодомору. Історія, яка знищує мерзенний обман, що його виголошують ті, хто заперечував колись або заперечує тепер факт Голодомору. Для всіх українців, в Україні і в діаспорі, ця історія ставить питання: «А що тепер?».

Переживши Сталіна, а потім Гітлера, мої батьки прагнули свободи і бачили США своїм спасінням. Не зовсім... не з самого початку. Спочатку їм довелося пережити ще третє людоловство. Цього разу з боку американських військ, яким було наказано повернути до Радянського Союзу доведену до розпачу, тремтливу масу третьосортних людей, які вже зазнали ні з чим не зрівнянних переслідувань. Де «недопрацювали» двоє деспотів, Америка радо перейняла естафету в убивчих перегонах, виловлюючи біженців, які перебували під радянським правлінням у 1939 році. Сюди ввійшли всі українці, яким якимось дивом вдалося пережити Голодомор. Не вдовольнившись дипломатичним визнанням законності влади Сталіна під час Голодомору, США зробили йому додатковий подарунок у вигляді рештокГолодомору. Наказ оловного управління Європейського підрозділу Збройних сил США від 4 січня 1946 року був сформульований чітко: «силою, якщо необхідно». У таборах переміщених осіб розпочалися самогубства.

Мій батько та його друг Славко знайшли ледь ходовий мотоцикл (батько вважав, що це незначна плата за його попередню рабську працю в Німеччині) гнали вздовш і поперек Баварії, знімаючи дорожні знаки, твердо рішучі зробити все, що в їхніх силах, щоб загнати в глухий кут кочівні загони американських солдатів та їхніх поплічників-енкавеесників. Мій батько заприсягся, що його не візьмуть живим ні американські солдати, ні російське НКВС. Порятунком для нього мала стати інкрустована слоновою кісткою бритва. Він потай носив її, куди б не пішов, протягом декількох років, проведених у Німеччині. Врешті-решт вона відкрито потрапила до їхніх речей, коли мої батьки сіли на корабель до Америки. Більше він до цієї бритви не торкався ніколи.

Зраджуючи своєму звичному небажанню говорити, мій батько якось розповів, як його батька, мого діда, заарештували та ув'язнили в сільській тюрмі, а потім вивезли до ганебної Луб'янської в'язниці в Москві. Звідти він уже не повернувся. Його батько і дядько роками раніше виступили в оборону України, воювавши проти окупаційної з росії Червоної армії. Оскільки мій дід ще й був сільським листоношею, його ім'я врешті з'явилося в списку людей, яких збиралися ліквідувати.

Підповзаючи вночі до зовнішнього вікна в'язниці, де, як він думав, тримали його батька, мій батько натомість почув пронизливі крики іншого «ворога народу», жінки, чиї руки запихали в казан з окропом, аж доки шкіра на них повністю не злізла. «Знімання рукавиць» була улюбленою розвагою путінських героїв. Настя Іванівна була вчителем початкової школи, де й вчився мій батько, а заарештували її за «роздмухування міжнаціональної ворожнечі» -- вона відмовилась відріктись розмовляти з своїми учнями рідною українською мовою. Вона померла -- фактично, замордована -- від загальної інфекції. Це була придатно «невтральна» причина смерті яку катам зручно було вписати до її свідоцтва про смерть.

Коли батькові минуло 80, а потім і 90, його минуле почало дедалі більше мучити його. Усе менше й менше перепочинку, усе більше й більше жорстокості. Уночі, вдома і в лікарні, він викрикував, часом гукаючи власних матір та батька, іноді плачучи, та від тих жахіть ніколи не прокидався сам.

Одного разу, коли батька перевозили до його лікарняної палати, він почав так сильно тремтіти, що затрусилася каталка. Медсестра і допоміжний персонал розгубилися. Він був тепло вкритий. Однак його очі металися туди-сюди в страху. Він прошепотів мені: «Біжи додому й візьми грошей. Беруть мене казнити. Я мушу відкупитися».

Іншого разу лікарня спробувала пристосуватися до його слабої англійської, призначивши йому російськомовну (а хіба є різниця, правда?) медсестру, доглядальницю або лікаря. Почувши російську, мій батько починав труситися знову, втупившись поперед себе і не реагуючи. Доводилося, як зазвичай, пояснювати медичному персоналу різницю між Росією та Україною. Аж тільки тоді зачало до них трохи доходити.

Минулого року, в ніч з вівтірка на середу, перед Американським святом, Днем Подяки, мій батько ще раз пережив події, свідком яких став, коли дім його родини оточив НКВС, і після чого заарештували його батька. Годинами він в мене вдома, в ночі, шкутильгав на милицях від одного вікна до іншого, визираючи з-за шторами, та бачачи привидів, що не були привидами. Посеред ночі він задніми дверьми покинувнашу хату. Він просто втік. Ми знайшли його в середу вранці в калюжі, не в змозі піднятися, навскрізь промовкши крижаним листопадовим дощем.

Та найбільш безжально його переслідував Голодомор: більше, чим сутички з НКВС, більше чим те, як він насилу втікав живим від німецьких есесівців, більше, чим його тяжка праця остарбайтера в Німеччині, більше, чим гонитва на випередження з нечестивим союзом між американськими солдатами і радянським НКВС. Спочатку виявлялося воно в лехкій формі ... відносно лехкій. З дитинства пам’ятаю як сьогодні, як батько, коли б його не запитали, чи голодний він, або й сам від себе, тільки запитував: «А чи є шматок хліба?». Ось і все. Лише хліб. Більше нічого. Ніколи. Навіть після великодньої чи різдвяної вечері, навіть після вечері Дня Подяки.

Повільно та невблаганно монстри прорвали барикади. Мені випало якось почути, як батько помалу, нібе в сні, описував одну подію свойому другові. Мій батько був тоді шістнадцятирічним підлітком і разом з двома старшими братами визирав із-за драбини, підпертої до краю горища, що служило їм спальнею. Вони дивилися, як сусід увійшов, спотикаючись, до їхньої хати, несучи мішок з чимось, може головюєкапусти. Сусід поставив мішок напідлогу, оперши його об стіну та лавку. Повільно мішок сповз нижче. Замість уявлиної капусти з нього викотилася людська голова.

Країна, в якій кожний другий намагався стати як не концертним солістом, то поетом, за ніч перетворилася на пустелю з живими мерцями. Викрадення людей стало джерелом харчування. Весна 1933 року. Голодомор лютував на повну силу. Вечеря сусіда лежала вже трупом, всього 10 кроків від хати мого батька. Розчленували труп ефемерні тіні, які спустилися нізвідки і розтанули так само таємничо. Сусід порадів своїй удачі і невдовзі пішов собі зі своїм трофеєм. Та не вижив. За два тижні сам помер з голоду.

Через два місяці після госпіталізації, до якої довелося вдатися після «втечі» на День Подяки, я приготував батькові спагеті з м'ясним соусом. Він сидів нерухомо, а на очах виступили сльози. «У чому річ?» -- запитав я. Він уже не раз до того їв спагеті, і йомусмакувало. Цього разу він запитав шепотомк: «Чому ти дав мені людське м'ясо?».

А що ж сказав мій батько, та що б він сказав -- про боротьбу нашої громади в діяспорі та в Україні супроти недовіри, а іноді навіть висміювання та зневаги навколо Голодомору? Ми це все вже чули: «Його насправді не було. Не таким уже й важким він був. Голодомор був, і справді важкий, але це трапилося з усіма. Він був ненавмисний. Він був -- хоч це й неможливо пояснити -- «помилкою». Необхідність реальної політики заробити іноземної готівки для фінансування індустріалізації і т.д., і т.д.». Як життєвий досвід мого батька, якийначе за дорученням прожив життя стількох мільйонів, впливає на стан справ сьогодні -- для нас? Що він сказав, що він сказав би про «суперечку» щодо геноциду і про те, що він називав «гра цифрами», породженою навколо Голодомору?

Для нього весь період російського правління в Україні був суцільним апокаліптичним воєнним злочином. Минулі звірства можна усвідомити, , а майбутні відкрито спрогнозував ще в 1870 році російський міністр освіти Дмітрій Толстой: «Кінцевою метою в освіті неросіян має бути їхня русифікація та асиміляція з російською нацією». Невдовзі після того, Фьодор Достоєвський написав: «Усі народи мають стати росіянами, росіянами понад усе, тому що російська національна ідея є універсальною».

Це була війна. Через багато десятиліть Павло Судоплатов оголосить її такою. Ким був Судоплатов? Він був ключовою фігурою радянської секретної міліції, що спочатку звалася НК, потім ОДПУ, ДПУ, НКВС, КДБ, а тепер -- ФСБ. Він був, як сказав Томові Броуко з NBC Тед Тернер, членом «почесної професії». [В Америці, Броуко знанний диктор телебачної мережі NBC, а Тернер засновник другої такої ж мережі.] Судоплатов очолював процес радянського проникнення в Манхеттенський проект, переконавши Роберта Оппенгеймера та Енріко Фермі передати секрети американського проекту атомної бомби Москві. Але винятковість Судоплатова була в тому, що він був майстром «мокрих справ», убивцею, з яким може позмагатися хіба що Путін. Доклавши руку до того, що в черепі Льва Троцького в Мехіко опинився льодоруб, Судоплатов перейшов на вищий щабель -- убивства українськихпровідників, в Україні і за кордоном, під час (за його власними словами) «75-літньої війни» Росії проти України. Він написав у своїх мемуарах, що війна, закінчилася – нібито -- тільки тоді, коли Україна проголосила незалежність, а міжнародна спільнота визнала її. У тій війні в 1932-33 роках, як підсумував радянський комісар закордонних справ Максім Літвінов: «їжа -- це зброя», основна зброя масового знищення. (Це той самий Літвінов, який у листопаді 1933 року отримав у Вашингтоні захоплений прийом і повернувся до Москви з найбільш бажаним для Сталіна призом -- дипломатичним визнанням США терористичного режиму.)

Тому для мого батька Голодомор виходив за межі геноциду. Це явище, яке неможливо було описати, оповите одним масивним безперервним воєнним злочином. Він вважав, що характеристика Голодомору як геноциду, яку висловив автор Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду Рафал Лемкін, є заниженою і тому неповною. І все це просто тому, що для Голодомору ще не винайшли точнішої характеристики, крім вихолощене поняття «геноцид». За кількістю жертв і руйнуванням характеру, психології народу, його відчуття власного «я», з погляду того, як дійшло до самої прірви знищення нації, з огляду на те, що він досяг своєї цілі, а його наслідки й досі, через 80 років, є настільки очевидними, Голодомор не має аналогів в історії людства. Мій батько оспорював ідею, що це якось неправильно порівнювати інші масові вбивства. Але чому? Без порівняння, казав він, не може бути навчання. Чи то у Вірменії, чи то в Косові чи Камбоджі, масові вбивства невинних були жахливим відхиленням від нормального ходу націєтворення або щоденного існування. Але це було відхилення. Ці геноциди не привели народ до межі вимирання як національно свідомої групи людей з тим результатом, який бачимо сьогодні в Україні. Ці народи й сьогодні знають, ким вони є.

На думку спадає, серед інших, гітлерівське винищення європейських євреїв. Хоч певні аспекти були схожими, батько вважав, що між єврейським Голокостом і українським Голодомором є принаймні дві суттєві різниці. Голокост як 13-річне правління нацистів і їхню боротьбу проти євреїв треба було б порівнювати не з Голодомором, а з періодом біьше 70 років радянського правління росіян і їхнього наступу проти українців. Протягом цього періоду Голодомор був лише одним з механізмів судоплатівської війни проти українців, таким самим, як і будь-який гітлерівський механізм знищення євреїв, чи то розстрільні загони, чи газові камери. Голокост не був усього тільки одним з цих механізмів, він був сукупністю зусиль. Голодомор не був сукупністю зусиль, а тільки одним з механізмів. Голокост був усією історією. Голодомор був лише одним розділом.

Що ще істотніше, у той час, як Голокост став ненавмисним каталізатором заснування ізраїльської держави та горнилом -- ізапорукою -- сучасної єврейської ідентичності, Голодомор досягнув абсолютно протилежного результату в Україні -- «приголомшливого успіху», тріумфував Станіслав Косіор, член Політбюро і один з намісників Сталіна в Україні. Голодомор, що лютував протягом дев'яти місяців, поховав ідею української незалежності на довгі покоління. Він був настільки ефективним, що, припинивши його наприкінці весни 1933 року, Сталін став на стільки відважний що переніс тодішню тимчасову радянську столицю з Харкова до історичної столиці України -- Києва. Голодомор вивергнув непритомних, загальмованих калік, які вештаються Україною сьогодні. Настільки непритомних та загальмованих, що хоч Україна і є сьогодні номінально незалежною, в основі своїй це не українська держава.

Неодноразово, протягом багатьох десятиліть мій батько журився над питаннями: що трапляється, коли понад половину століття тебе змушують ходити строєм на парадах, радісно поклоняючись вбивцям твоєї родини; коли тебе змушують вірити, що твоя сім'я заслужила, щоб її вбили, або що їх не вбили, а вони просто якимось дивовижним способом зникли; коли ти не можеш їх оплакати, тому що тобі не слід побиватися, бо ж нема над чим; коли ти боїшся прошепотіти бодай слово своїм дітям і внукам, коли навпаки мусиш подавати їм огидну брехню і переконувати їх у правдивості заперечень ката? Що трапляється, коли немає ні визнання страшної правди, ні прохання про вибачення, ні щирого каяття, ні покарання? Від будь-кого? Ніколи. Відшкодування? Ти спотворений і становиш зірковий приклад Стокгольмського синдрому -- жертва, яка ототожнює себе зі своїм мучителем. Ти стаєш нацією, що засуджує тих, хто засуджує катів тієї ж нації, ти заперечуєш свою власну трагедію як жертви, ти накидаєшся на тих, хто намагається віднайти місця поховання твоєї родини, а тим часом сумуєш як за несправедливо звинуваченими за тими, хто випотрошив твою сутність. Чи хто-небудь в сучасному Ізраїлі міг би бодай подумати про спорудження пам'ятника Гітлерові, лікарні, названої на честь Менгеле, дитячого майданчика на честь Айхмана, Ґьоббельса чи Ґьорінґа? Ви вловлюєте мою думку. І фундаментальну різницю між Голодомором і Голокостом.

Мій батько повільно хитав з недовірою головою, ніби то якось навіть шкодуючи тих, хто заперечував існування Голодомору. Ось як він підсумовував одну з їхніх версій: «Голодомор був всього лиш наслідком прагнення надміру завзятих прихильників неймовірної радості до прекрасного нового світу -- нещасливим, проте ненавмисним наслідком». Тож ключовим питанням у справі Голодомору стало питання умислу. У будь-якому суді, у будь-якій країні, за будь-яким стандартом, у будь-який час питання «умислу» в задумі та втіленні Голодомору не підлягає жодному обговоренню, жодному сумніву. Хоча мій батько був дуже далеким від ученості, він описував такі події, що присадили б будь-якого чванькуватого професора. Які є докази умислу, причин та мотивації Голодомору?
Перше. Україна була архімедовою точкою опори для заснування та існування (а потім і розпаду) Радянського Союзу. Славнозвісними є слова Леніна: «Без України ми [Росія] втратимо контроль». Оскільки російське правління в Україні видавалося Москві все ще небезпечно незначним, напередодні Голодомору, 11 серпня 1932 року, Сталін написав своєму сатрапові в Україні, Лазарю Мойсейовичу Кагановичу. (Це було всього чотири дні після його декрету, описаного нижче, щодо «розкрадання» соціалістичної власності.) Б'ючи тривогу через український спротив пануванню Росії, Сталін писав: «Стан справ в Україні жахливий... Якщо ми зараз не докладемо зусиль для покращення ситуації в Україні, ми можемо її втратити...» Він наказав Кагановичу «перетворити Україну в справжню фортецю СРСР... Без цих та подібних заходів... я повторюю -- ми можемо втратити Україну».

Ще в 1930 році намісник Сталіна, Станіслав Косіор, звернувся до з'їзду активістів Комуністичної партії в Україні з такими словами: «Ми покажемо йому [українському селянинові], що таке голод». Петро Григоренко, тоді молодий український активіст Комуністичної партії, згодом став всесвітньо відомим правозахисником у Радянському Союзі і був змушений емігрувати до США. Він був одним з повноважних представників Центрального комітету Комуністичної партії та був присутнім на з'їзді, до якого звертався Косіор у 1930 році. У своїх мемуарах Григоренко написав, цитуючи погрозу Косіора: «Я побачив жахливу небезпеку, що нависла над нашим народом».

Мій батько перераховував невгамонні звинувачення в пресі проти «петлюрівців», «націоналістів», «буржуазних націоналістів», «націонал-ухильників». Через три роки після погроз організувати голод, коли лютував Голодомор, Косіор написав Сталінові 15 березня 1933 року: «Цей голод все ще не навчив їх розуму». Однак опісля, коли село було повністю виснажене, Косіор пишався собою: «Визнаючи, як багато роботи було вкладено... у боротьбу проти українських націоналістичних та контрреволюційних елементів, роботи, яка й далі не припиняється і ніколи не припиниться, мусимо сказати, що, звісно, ми добре відлупцювали націоналістів, справді добряче, і як говориться, досягнули приголомшливого успіху...». Інший прихвостень Сталіна, Павєл Постишев, сказав у 1934 році: «Ми ліквідували націоналістичну контрреволюцію протягом минулого року, ми викрили і знищили націонал-ухильництво...». «Червоний шлях» у Харкові писав: «1933 рік став роком повалення української націоналістичної контрреволюції» -- і цього ж року Партія провела «геркулесову роботу з ліквідації націоналістичних елементів в Україні». Другий секретар Комуністичної партії України (зауважте, не «Української комуністичної партії») Мендель Хатаєвич писав: «Довелося вдатися до голоду, щоб показати їм, хто тут господар... Ми виграли війну».

Ступінь сталінського мікроуправління кампанією вбивств проілюстрований декретом Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу і Ради народних комісарів СРСР від 14 грудня 1932 року, який особисто підписали Сталін і Молотов та в якому поіменно було перелічено чиновників місцевого, районного рівня, що підлягали арешту за «виношування ідеї антирадянських українських націоналістичних змов», та було вказано термін їхнього засудження.

Друге. На фоні вищенаведеного в око впадає неймовірна парадоксальність: одна з найбагатших на продукти харчування країн в світі раптово втрачає мільйони своїх фермерів (саме фермерів) через голодну смерть, і жодних причин для цього -- погана погода, пошесть чи інше стихійне лихо -- не названо. Врешті-решт, Україна не була якимось неродючим скалистим атолом у Тихому океані. Без жодної зовнішньої на те причини мільйони людей, які вирощують їжу для народу, перебуваючи при самому джерелі харчування, не можуть ось так просто раптово повмирати з голоду. Валєнтін Бєрєжков був особистим перекладачем Сталіна на переговорах з Черчиллем та Рузвельтом, а до того -- особистим перекладачем для В'ячеслава Молотова, «Народного Комісара закордонних справ», під час переговорів з Гітлером, що призвели до ганебного пакту Ріббентропа-Молотова в 1939 році. Бєрєжков провів багато років в Україні і написав про свої враження від Голодомору в своїх мемуарах: «У минулому словосполучення, що служить заголовком цьому розділу [«Голод в Україні»], вважалося б явним протиріччям. Казково багата країна з родючими землями, величезними природними ресурсами і працелюбними людьми... аж раптом -- голод! І це в мирний час!» Бєрєжков помилився лише в одному -- це не був мирний час. Це був, як висловився Судоплатов, час війни. І гучний заклик Літвінова -- «їжа -- це зброя» -- був утілений як голод на вимогу.

Третє. Мій батько висловив очевидну думку, що вмиратимуть з голоду радше міста, аніж села, які ту їжу якраз і виготовляли. Але Сталін навчав, що саме селяни були в перших рядах будь-якого національного руху. І таким чином міста з їхнім здебільшого російським та єврейським населенням ледве що зазнали мізерної долі того спустошення, якого зазнали села з їхнім практично винятково українським населенням. По містах їжу систематично не відбирали. Її відбирали в сіл. Українські селяни були відгороджені від міст, а будь-яка харчова допомога для них також була заборонена.

Четверте. Багато з тих, хто заперечує Голодомор, часто вже не заперечують сам факт голоду, але воліють просто узагальнювати Голодомор. Вони люблять пальцем тикати що голод і погане харчування були притаманними й іншим частинам Радянського Союзу в той час. Але ж ніхто не тікав в Україну, щоб урятуватися від нестачі їжі в інших регіонах Радянського Союзу. Усе було якраз навпаки. Українці втікали з України чи то намагалися втекти, але їм це забороняли. Кордони були закриті. Продукти харчування, що їх везли люди, які подорожували в Україну, конфісковували перед перетином кордону. Це була блокада й історичних та густо заселених українцями Кубанського та Північнокавказького регіонів теперішньої Росії. Ми маємо недвозначний наказ Сталіна з цього приводу. Більше ніде блокади не було. Тож не дивно, що лінія смерті була настільки чіткою. Українські селяни масово вимирали з голоду і канули в небуття. А за декілька кілометрів за кордоном російські селяни - ні.

Казахстан іноді наводять як приклад іншої радянської республіки, яка постраждала від голоду, в оманливому порівнянні з Україною. Але ні Казахстан, ні жодна інша республіка чи регіон не були заблоковані, а вже менш за все сама Росія. Півмільйона казахів вільно покинули свою країну і попрямували в інші частини радянської Центральної Азії, а ще півтора мільйонам вдалося виїхати до Китаю.

Понад те, існує величезна різниця між голодом і голодуванням та між голодуванням і доведенням до голодної смерті. Якщо б (просто порозмірковуємо) десь в іншому місці в Радянському Союзі інші народи активно та навмисно «морили голодом», якби будь-які з тих заходів, що їх вжили проти українців, було вжито проти якихось інших конкретних націй, то геноцид, якщо ми вже хочемо його так називати, був би ще жахливішим. Простіше кажучи, було б безглуздо стверджувати, що нацистське винищення мільйонів українців, поляків та інших народів якось змінює факт нацистського винищення євреїв.

Хіба що ви собі сидите в Москві.

Ще з часів Потьомкіна Москва несамовито прагне пропонувати свою власну «віртуальну реальність» непосвяченим. 17 січня 2007 року В. П. Козлов і В. В. Кондрашин з Федеральної архівної служби (Росархів) в російському Міністерстві культури та масових комунікацій видали вказівки до дії російським академікам. По-перше, за концептуальну основу взяли вигідну теорію загальної, всесоюзної «вимушеної колективізації та індустріалізації». По-друге, академікам наказали узгодити документи з нав'язаною основою з метою придушення будь-чого, що демонструвало б унікальність ситуації в Україні. Якби я це сказав батькові, він просто кивнув би, наче питаючи: «Ну, що тут нового?» Справжнім церемоніальним маршем Віктор Янукович, Президент України [!], слухняно проспівав Парламентській асамблеї Ради Європи: «Ми вважаємо, що неправильно і несправедливо розглядати Голодомор як факт геноциду певного народу», -- назвавши його «спільною трагедією» всіх у Радянському Союзі. Це було після того, як, зразу ж таки, по своїй інавгурації він викреслив з президентцької веб сторінці тему про Голодомору. (Пригадуються спостереження маркіза де Кюстіна після його відвідин «Імперії царя» (назва його книги) в 1839 році. Із цих спостережень: «Російський деспотизм не лише мало зважає на ідеї та почуття, він також заперечує факти; він боротиметься проти доказів і тріумфуватиме в цій боротьбі!»)

І нарешті... на початку 1950-х років Гарвардський університет провів у Мюнхені та Нью-Йорку перше масштабне дослідження радянських біженців. Розповіді українських очевидців -- людей, які пережили Голодомор, були настільки схожими та настільки узгоджувалися між собою (а волосся від них дибом ставало), що опитувач періодично вимикав диктофон через, власне, дублювання свідчень. Який інший народ міг розповісти те саме? Жодний. Звичайно, росіяни не подавали свідчень ні про що бодай віддалено схоже на Голодомор зі свого досвіду в 1932-33 роках. Українці, які жили на Заході в той час, голосно заявляли про Голодомор і шукали допомоги для своїх співвітчизників в Україні. Мені невідомо, щоб росіяни чи інші народи робили те саме в той час. І жодний народ Радянського Союзу не згадує такої трагедії в своїх громадах по всьому світу, упродовж не одного покоління з того часу. Зважаючи на таку деталізованість та узгодженість розповідей українців, Москва ще може заявити (з якнайсерйознішим виглядом інтелектуальної ретельності), що ще понад півстоліття тому українські біженці таємно розробили унікального українського попередника компютерної соціальної мережі Facebook.

П'яте. Якщо вийти за межі прямого заперечення будь-якого голодування чи будь-якого іншого лиха де-небудь, найстарішою побрехенькою (тією, яку Росархів (вище) намагався нашвидкуруч склепати (хоча й заперечуючи унікальність України)) була та, що причиною Голодомору була загальна радянська колективізація сільського господарства і/або масовий спротив їй. Саме таким чином навіть нібито об'єктивні західні коментатори, що діяли з найкращих міркувань, та тексти описували масову «втрату населення» в Україні. Їхнім підсумковим аргументом було/є те, що Україна стала випадковою жертвою в загальній «боротьбі проти селянства». Але протягом останніх декількох років навіть ці західні коментатори (а серед них француз Ніколя Верт та італієць Андреа Ґраціозі) визнали, що їхні початкові дослідження були «недосконалими» і що Голодомор був умисною політикою масового знищення українців.

а) Якщо колективізація, якщо «боротьба проти селянства» була причиною Голодомору, то слід було б очікувати приблизно однакового спустошення по всьому Радянському Союзі. Як ми вже з'ясували, це було не так. б) Якщо причиною був спротив колективізації, то слід було б очікувати, що українські селяни, які вступили до колгоспів, змогли б врятуватися -- на противагу тим, хто відмовився вступати. Однак рівень убивств в колективізованих селах був таким самим, як і в інших українських селах. в) Переважна більшість орної української землі вже була колективізована до середини 1932 року, тобто до проведення Голодомору. Як це не парадоксально звучить, та це відбулося задовго до завершення колективізації в Росії, яка історично практикувала комунальну організацію сільського господарства, на відміну від незалежної фермерської традиції в Україні. Чому раптом трапився такий радикальний поворот на 180 градусів, як оцей між Україною та Росією, в очікуваній послідовності часу завершення колективізаційної кампанії? Можливо, тому, що російські селяни раптово захопилися сільськогосподарською традицією України? Ні, насправді тому, що саме в Україні колективізація сільського господарства мала пріоритетну функцію, не пов'язану з економікою (якою б спотвореною вона не була). В Україні колективізація була одним з механізмів знищення будь-якого відчуття національної самосвідомості і разом з тим загрози російській гегемонії в цій країні. А це йшло пліч-о-пліч з попереднім і неперервним знищенням усіх верств українського суспільства -- від культурних до релігійних, політичних та економічних. «[К]олективізація в Україні має особливе завдання... знищити соціальну основу українського націоналізму». Так написала «Пролетарська правда» в своєму випуску від 22 січня 1930 року. Проте сама по собі колективізація виявилася недостатньою. Необхідно було фізично знищити українське село. І ось... у період затухання колективізації, наприкінці літа 1932 року було розпочато Голодомор.

Шосте. Як підсумок байки про колективізацію Росархів та інші люди, які заперечують Голодомор, часто розповідають небилиці про те, що заготівля зерна, хоч, може, й «невдала», була необхідною для фінансування індустріалізації. а) За цією логікою, Гітлерові можна було б пробачити винищення євреїв, якби він міг показати економічний зв'язок з будівництвом автобану. б) Індустріалізація на чию користь? в) Незернові області України, наприклад, Вінницька підпали під таку ж ретельну етнічну чистку українців, як і зернові. г) Мій батько та інші люди, які пережили Голодомор, майже ніколи не згадували про «надмірну заготівлю зерна», але дуже докладно розповідали про цілеспрямовану, фанатичну кампанію «партійних активістів» з відбирання в українських сіл будь-чого, що бодай віддалено нагадувало їжу. Партійним активістам і особовому складу ГПУ видавали сталеві прути, якими вони «промацували» землю і зривали дошки на підлозі, шукаючи гнилий капустяний лист або скоринку хліба. Господарські будівлі зносили під час обшуку. Ретельно обстежували людські екскременти, щоб визначити можливе джерело їжі, аж доки й цього не стало: людському тілу просто не було що переробляти. Ті, хто не мав вигляду людини, яка от-от помре з голоду, одразу потрапляли під підозру, і їх немилосердно допитували. Мій батько розповідав, як один партійний активіст, справжній нелюд, радісно підхопив виснажену дитину за щиколотку і, тримаючи вниз головою та струшуючи, наче шматяну ляльку, змусив її виплюнути жменьку водянистого «супу» з подрібнених хробаків та бур'яну.

Іншого разу мій батько став, сам того не відаючи, предметом Сталінського наказу Косіорові, тоді членові Політбюро і секретареві Комуністичної партії України, від 1 січня 1933 року. Наказ вводив моторошний протокол, за яким українським селянам відмовляли в доступі до фуражного зерна, призначеного для коней (що якимось чудом вижили), щоб використати його на весняній сівбі в 1933 році. Годування коней відбувалося в присутності трьох свідків, з них щонайменше один мав бути партійним функціонером, і весь процес мав бути задокументованим з відповідними підписами. А якщо б хтось із свідків надав людям доступ до зерна, то для всіх трьох призначалося «нещадне переслідування». Мій батько був одним з тих голодних, кого відганяли під дулом пістолета. Звідки брався фураж для тварин, якщо людям взагалі не було що їсти?

Сьоме. Конфісковували сільськогосподарські знаряддя. Упряж, жорна, плуги, лопати, граблі. Кухонне начиння, миски, горщики, ложки і вилки -- все це також конфісковували. Чому ж просто не розбити? Тому що все можна було б розбите відремонтувату та знову і використати, якби якимось чудом селяни мали ще достатньо сили, щоб влаштувати засідку на сусідську дитину чи відрубати голову трупові. Печі, які служили єдиним джерелом опалення для сільських домівок при температурі мінус 30 градусів, були надто масивними, щоб їх винести, тому їх систематично розбивали, причому цеглу трощили, щоб не можна було нічого відбудувати.

Восьме. Мій батько розповідав про методичне вивезення посівного зерна з його та сусідніх сіл вночі під охороною ГПУ. Його перевозили до міст та містечок, де зберігали у величезних силоснихбаштах, які саме для цього й будувалися. Чому вивозили посівезерно? Бо боялися, що незабаром саме ті селяни, які вирощували зерно, поглинуть його, і наступного року врожаю не буде. Але чому б фахівці з сільського господарства мали вчинити групове самогубство, поглинаючи зерно, призначене для майбутнього посіву? Крім того, якщо краще було уникнути певної смерті зараз, з'ївши посівний матеріал, ніж приректи себе на смерть за декілька місяців, чому б люди ризикували певною смертю зараз всупереч сталінському декрету від 7 серпня 1932 року, що оголошував усі продукти харчування та іншу власність такою, що належить державі? Покаранням була смертна кара, причому дітей розстрілювали так само, як і дорослих. Відповідь до болю очевидна: тому що незабаром не залишиться нічого їстівного. А як хто-небудь міг би дізнатися про це на перед? Ви вловлюєте мою думку.

Дев'яте. Мій батько розповідав про неозорі поля зернових, яких не збирали, але які охороняли вдень і вночі спеціально призначені загони секретної міліції, та які зігнивали в землю. Рідко доводилося чути попереджувальні постріли. З незмінним зніяковінням, та все ж передбачувано непохитні, ті хто заперечують Голодомор, стверджують, що вчасному збору та вивезенню урожаю перешкодили нестача обладнання і застаріла транспортна система. Їх не турбує той факт, що цей аргумент ніяк не узгоджується з їхнім водночас протилежним аргументом про надмірну заготівлю зерна для експорту як ненавмисної причини «голоду». У поїздах, що проїжджали через українські села, забивали вікна, щоб пасажири не могли викидати недоїдки змореним голодом селянам, які вишиковувалися вздовж колій, коли проїжджали поїзди, ризикуючи всім і порушуючи заборону наближатися до залізничних станцій. І раз ми вже говоримо про це, навіщо був наказ опускати штори у вагонах поїздів? Жодної відповіді від тих, хто заперечує.

А щодо « гра цифрами», то батько казав, що це породжує те ж саме безглуздяа, або ще й гірше, яке стверджує, що Сталін, можливо, і не знав про те, що відбувається, і все воно якось так «просто трапилося». (Він часто повторював, що Сталін знав, що у вас на думці, ще до того, як ви самі це починали усвідомлювати.) Під час нацистської окупації мого батька ув'язнили в Харкові німецькі есесівці, але він утік і добрався назад до Полтави босоніж (у в'язниці німці його роззули). Поблукавши десь із 160 км, він побачив спустошення, якого зазнало українське село під час Голодомору за 10 років до того. Між двома містами розмістився найбагатший відрізок сільськогосподарського достатку на одній з найбагатших земель світу, який під час Голодомору сумарно позбавили третини місцевого населення. Тоді все населення кожного п'ятого села було повністю винищене. Це становить 20% сільського населення. У решті чотирьох селах рідко траплялося так, щоб якось вижила понад половина мешканців, а в більшості залишилося усього лиш десять-двадцять процентів.

Під час своєї пішої подорожі батько здійснив підрахунки, просто зустрічаючись з мешканцями. Тепер у раніше повністю спустошених селах уже не було українців, а були майже виключно росіяни. І пропорційна їх кількість в інших селах. Без сумніву, нацисти грабували всю Україну, і населення міст та сіл однаковою мірою було винищене. І незважаючи на це, контури масивного російського знищення населення покинутих українських сіл були чіткими і крикливо очевидними. Справжнісінька «етнічна чистка».

Якщо це ще не достатньо переконливо, ми маємо дипломатичні депеші італійського віце-консула в Харкові того часу. Серджіо Ґраденіґо написав у своєму звіті № 74/106 від 31 травня 1933 року під назвою «Голод і українське питання», що голод влаштовано з наміром «провчити (українських) селян». Цитуючи головного офіцера ГПУ, його метою було «змінити етнографічний матеріал» України. (Цей опис виявив такий же расистський склад розуму, як і Гітлерове прізвисько untermenschen (недолюди).) Іншими словами, італійський консул написав, що
«ціллю Москви було ліквідувати українську проблему в межах декількох місяців, пожертвувавши 10 або 15 мільйонами душ... Ця катастрофа завершить колонізацію України, переважно російську. І вона (колонізація) змінить етнографічний характер України. Можливо, в дуже недалекому майбутньому буде неможливо говорити про Україну, чи про український народ, а особливо про українське питання, тому що Україна фактично стане російською колонією».
Толстой і Достоєвський вважали б свої посадові інструкції повністю виконаними.

Мій батько не знав, що в звіті Ради народних комісарів СРСР до голови ГУЛАГу, Матвєя Бермана, детально описувалося розселення росіян по «малозаселених» територіях України. Більшість з них були відставними офіцерами Червоної армії, функціонерами секретної міліції та іншими, чию вірність винагородили таким чином, і чиї нащадки є сьогодні п'ятою колоною в Україні. Плани «переселення» з'явилися ще до вимушеного голоду в Україні. Як і з вивезенням заздалегідь посівного матеріалу, як хто-небудь міг знати заздалегідь, що в Україні будуть «малозаселені» території? Насправді таких територій не було. Уся Україна була «малозаселеною».

Мій батько вибрав прямий, тверезий підхід до обрахування жертв. Беручи до уваги єдину радянську статистику, яку він вважав хоч чуть наближеною до реальності -- перепис населення 1937 року, статистиків якого розстріляли за «навмисне недорахування населення», і зважаючи на безперечне переважання українців у сільських районах України, батько вважав 7 мільйонів як абсолютний мінімум. Він проклинав тих, що заперечували Голодомор і легко стали мінімалістами, «експертів», що ще за день до того зневажливо фиркали з приводу самого існування якого-небудь «голодомору». Для нього цифри мали значення. Хіба вбивця 100 дітей не є гіршим, ніж убивця однієї? Ми знаємо з британських дипломатичних депеш, що врозріз зі своїми запереченням у Нью-Йорк Таймс, журналіст Волтер Дюранті приватно говорив про 10 мільйонів убитих. Ґраденіґо писав про 10-15 мільйонів. А покійний Джеймс Мейс, що першим звернув увагу англомовного світу на Голодомор, писав, що частота та рівні, на яких цифра 10 мільйонів повторювалася серед партійної еліти, є достатньою причиною для того, щоб вважати, що це був найточніший підрахунок страти.

Цю цифру хоч непрямо, та сильно підтверджують ті з теперішньої України, хто прожив і Голодомор, і Другу світову війну. Гітлерове вторгнення до Радянського Союзу було найбільшою військовою операцією в історії людства -- із німецькими, угорськими, румунськими, італійськими, фінськими, іспанськими та словацькими силами в понад 3 200 000 людей (порівняйте з вторгненням союзників до Нормандії в День Д з загальною кількістю союзних військ 132 000 людей). Для Гітлера Україна була водночас і призом, і горнилом. І кількість загиблих це демонструє. Усього загинуло 9,5 мільйонів українців, з них було вбито 5,5 мільйонів цивільних -- це більше, ніж усі військові смерті Сполучених Штатів, Канади, Британської Співдружності, Франції, Німеччини та Італії разом узяті. Ще понад 2 мільйони українців були депортовані в Німеччину як невільники, і більшість з них втратили свої життя. Війна тривала майже 3,5 роки на українській території, у той час як Голодомор лютував приблизно менше, ніж 270 днів, перед тим як було відкликано «голод за командою» (що, як ми вже бачили, мав «приголомшливий успіх»). Однак поговоріть з будь-ким, хто пережив обидва пекла, і вони всі вам скажуть, що Голодомор був страшнішим, ніж Друга світова. Лише шляхом порівняння, як ось це, ми можемо отримати хоча б найтуманніше уявлення про жахливість Голодомору. І про те, що масове знищення людей, знищення біблійних пропорцій, не було форс-мажором, стихійним лихом.

Мій батько, Василь Сидорович Рудь, помер 2 травня, 2012. Ні скалічене життя, ні розтерзана душа, ні розбите серце офіційно не визнані причиною смерті в його свідоцтві про смерть. Я знаю, що він не врятувався від Голодомору. Таких людей ніколи не було. Йому так і не вдалося втекти від російського варварства в Україні чи його найстрашнішого знаряддя -- Голодомору. Воно методично і жорстоко перетравлювало тих, які «вижили» з 1933 року. Воно переслідувало його до останнього дня.

Можна ще раз поставити питання, яке слід було порушувати щоразу, коли помирала душа з тих десятків мільйонів, що їх розшматувала Москва протягом століть: «Що тепер?» «Що нам робити?»

Українці надто добре знають жалобне «Вічная пам'ять», що його співають на наших похоронах та панахидах. Але «вічної пам'яті» недостатньо. Це абсолютна передумова до всього іншого, необхідний перший крок. Але відособлено, позбавлена дії чи поведінки, зараз чи пізніше, сама по собі пам'ять є майже непотрібною.

Те, що пережив мій батько, було не то що неунікальним, а навіть у лекшій формі , у порівнянні з тим, що пережили багато інших з йогоземляків. Він та вони сказали б, що кожний українець мусить у свій особистий спосіб перебороти чить не генетичну схильність до пасивності, ту прокляту українську рису: «Нехай буде спокій». Чому, запитав мене (чи то себе) якось мій батько, ми так дипломатично говоримо про мільйони українців, яких «убито», які «померли», «загинули»? Вони не загинули. Їх замордували. Їх винищили. Їх вирізали. Це була масова бійня, не менше (насправді безмежно гірше), ніж якби їх порубали на шматки ножами мачете. «Збагни!» -- казав він. У чому полягала суть української поведінки після проголошення незалежності два десятиліття тому? Він підсумував: Американці билися у запеклій війні. Французи використали гільйотину. Росіяни просто повбивали, як могли, декілька десятків мільйонів людей. Румуни надали перевагу кулі в голову. А українці? Ті співали пісень.

Він говорив, що кожний з нас має задуматися над питанням: як міг би президент Ізраїлю диктувати українціям забути свою історію? Наскільки відомим і наскільки викривленим має бути той конкретний вигин -- «нехай буде спокій» -- в спіралі української ДНК, щоб таку директиву чужі так впевнено проголошували?

Мій батько вимагав, щоб ми всі наполягали на нашій історії, на нашій правді. Як так може бути, що масовий убивця є агресивнішим, енергійнішим, відданішим ідеї нападу на твій дім та вбивства твоєї сім'ї, ніж ти як законний власник у захисті себе і своєї сім'ї? Це ж збочення. Не просто бурмочи правду. Кричи про неї. Вимагай її. Категорична, нещадна нетерпимість є не просто необхідною. Вона обов'язкова. Нетерпимість до несправедливості, нетерпимість до зла, нетерпимість до брехні. Це саме та нетерпимість, яка необхідна, щоб протистояти дедалі більшому пораженству -- в діаспорі та в Україні -- щодо повороту в минуле, на яке, видається, поплічники Путіна прирекли Україну. Звинувачуй. Знову і знову. І ніколи, ніколи не здавайся.

Як втілити -- або не втілити -- ці настанови на практиці -- це справа пріоритетів, великих і малих, які кожний з нас розставляє та постійно переплановує в щоденному житті. Що і як ми маємо прищеплювати нашим дітям, щоб вони не просто «знали», але щоб вони також мали б собі необхідний внутрішній каталізатор передавання своїм дітям та наступним поколінням не тільки ті знання і пам'ять, а й сам каталізатор -- від покоління до покоління?

Мій батько тихо говорив, що за своєю суттю це справа особистої совісті кожної людини, а також подолання незначних, сміховинних незручностей, які внесе в наше особисте життя перенесення цієї справи в дійсність. Огидна історія майже стерла з лиця землі націю співаків та поетів. Вона перемолола покоління за поколінням. Але вона також створила спадщину людського крику за спасіння в демонічному потойбіччі. Ця спадщина чиста та шляхетна. Вона створила титанів. Скопіювати, видрукувати чи видалити? Рішення за нами.

Віктор Рудь
Бувший Голова
Ради Директорів
Товариства Українських Юристів Америки

[... rud20120723WillZuzakUkr.pdf ...] -- original pdf file